Творча спадщина Леоніда Інглезі

У 1882 році в Миколаєві народився живописець, педагог і громадський діяч Леонід Інглезі — представник миколаївської гілки заможної грецької родини. Його батько, купець Василь Інглезі, володів значними земельними ділянками й нерухомістю у місті, а сам Леонід з дитинства виявляв інтерес до малювання.

Після навчання у Миколаївському Олександрівському реальному училищі він вступив до Московського училища живопису, скульптури та зодчества — одного з провідних мистецьких осередків Російської імперії. Повернувшись до Миколаєва, Інглезі поєднував державну службу з активною участю у громадському та культурному житті: працював губернським секретарем, а в 1913–1917 роках був гласним міської думи.

У власному будинку на вулиці Таврійській художник із дружиною утримував готель “Центральний”, а на Соборній вулиці — ресторан. Проте справжньою пристрастю залишалося мистецтво. Леонід Інглезі писав пейзажі та жанрові сцени, регулярно брав участь у виставках і 1913 року став одним із засновників Товариства витончених мистецтв імені В. Верещагіна. Саме члени цього товариства ініціювали створення Миколаївського художнього музею, відкритого 24 травня 1914 року. При музеї діяла школа малювання, креслення та ліплення, де Інглезі викладав, закладаючи основи місцевої художньої освіти.

Після революції 1917 року становище митця різко змінилося. Його звільнили з викладання, виселили з власного будинку. У 1922 році Інглезі разом із родиною залишив Миколаїв і переїхав до Одеси, де викладав малювання у школі торгового відомства, продовжуючи писати попри матеріальні труднощі.

Завдяки грецькому походженню художник зміг оформити грецькі паспорти для своєї сім’ї. У 1928 році Інглезі з дружиною та трьома дітьми емігрував через Польщу до Франції й оселився в Парижі. Спершу працював у майстерні театральних декорацій і костюмів, але вже за кілька років його талант і професіоналізм привели до нової сторінки кар’єри.

У 1931 році Леонід Інглезі познайомився з відомим художником-монументалістом Борисом Анрепом, який запросив його на посаду головного художника своєї мозаїчної майстерні. Згодом Інглезі став її керівником і протягом тридцяти років очолював роботу над великими монументальними проектами. Під його керівництвом створювалися мозаїки для Національної галереї Лондона, Державного банку Англії та Вестмінстерського кафедрального собору — творів, які й сьогодні вважаються вершиною синтезу мистецтва й архітектури XX століття.

Художник жив скромно, залишаючись вірним своїй справі. Він помер у 1972 році в Булонь-Біянкурі, поблизу Парижа.

У 2025 Команда проєкту «Цифрова колекція музею» оцифрувала повну збірку живописних творів миколаївського художника Леоніда Інглезі, яку нащадки митця передали з Парижа в дар двом миколаївським музеям. 

«Миколаївський вигнанець із трагічною та водночас блискучою долею, Леонід Інглезі, уже понад тридцять років поступово повертається додому з Парижа завдяки зусиллям його онуки Ганни Христофорової. Саме стільки триває її листування з Миколаївським краєзнавчим музеєм і передача творчої спадщини митця: живопису, графіки, архівних документів та особистих речей», — каже Сергій Піскурьов, старший науковий співробітник та зберігач художньої групи Миколаївського обласного краєзнавчого музею.

За його словами, повернення до Миколаєва спадщини родини Інглезі стало можливим завдяки багаторічній самовідданій науково-пошуковій роботі співробітниці музею Олени Пономарьової, яка передчасно пішла з життя.

Серед картин пензля Інглезі з зібрання краєзнавчого музею варто зазначити краєвиди старого Миколаєва початку ХХ століття. Це роботи «На вулицях Миколаєва» (1905), «Фонтан» (1910), «Миколаївська міська управа», «Будинок з вазонами» (1910), «Старі гармати» (1910), «Миколаївський елеватор» (1912), «Поштова станція в Миколаєві», «Трійка», «Таємничий сад» тощо. Окремої уваги заслуговують полотна французького періоду його творчості.

За словами Лариси Твєрітінової, заступниці директора з наукової роботи Миколаївського художнього музею, у фондах зберігається етюд Леоніда Інглезі «Вид Миколаєва», подарований миколаївським художником Павлом Ковальовим у 1965 році. Ця робота була експонована ще 1913 року на Весняній виставці в Одесі.

«У 2010 році музейні фонди поповнили ще два пейзажі художника — «Поле. Етюд» та «Клумба у приватному саду Ля Гарен-Коломбо (передмістя Парижа)». Вони були передані музею онукою митця з Франції, де й були створені у 1920–1930-х роках», — каже вона.

Оцифрування колекцій зробило можливим їх дослідження, збереження та тепер — цифрове відтворення, як важливий крок до збереження та популяризації мистецької спадщини півдня України після її повернення з еміграції.