Портрет Михайла Вериківського
Один із значних творів відомого українського митця XX століття Анатолія Петрицького «Портрет Михайла Вериківського» аж дотепер вважався назавжди втраченим Утім, цей графічний аркуш, виявляється, знаходиться в колекції Миколаївського художнього музею ім. В.В. Верещагіна. Цей факт був з’ясований, коли співробітник цього музею готував матеріал до 110-ї річниці від дня народження Михайла Вериківського – видатного українського композитора, диригента і педагога.
Чітким силуетом на нейтральному тлі вирізняється постать диригента. Елегантна статура, артистичність пластики рухів спокійних і стриманих, так само як спокійний і стриманий внутрішній стан моделі. Профільний поворот контурно окресленої голови, що наче врізається у білу площину, виявляє загострений ніс – характерна портретна риса. Постать навмисно зміщена вправо, майже під самий зріз аркушу – це дозволяє побачити розмах рук, які складають один із найважливіших елементів образної характеристики. Пластична виразність рук, акцентованих великою темною плямою, становить могутній акорд, що легко асоціюється із звучанням незримого симфонічного оркестру. Доповнює гостро й експресивно трактований образ диригентський пульт із тривожно окресленими лініями нотного стану.
Це – портрет Михайла Івановича Вериківського, створений у 1930 році його сучасником, відомим українським митцем Анатолієм Галактіоновичем Петрицьким. Композиція портрета дуже проста й, водночас, тонко організована – інтонація стрімка, ледь іронічна, неповторно своєрідна, а образна концепція напрочуд переконлива. Активність художніх засобів, їх продуманий відбір дозволив Петрицькому досягнути незвичного розв’язання, знайти неповторний вираз духовного стану, сконденсований згусток характеру. У портреті, образний лад якого побудований на органічному зв’язку між реальним і метафоричним, усі деталі взаємодоповнюють одна одну й здатні існувати лише у всій сукупності елементів композиційної структури, у якій аж ніяк немає випадковості, хоча на перший погляд може скластися враження, що композиція зумовлена лише примхою автора.
…Життєві й творчі шляхи митців вперше зійшлися у 1920-х роках після приїзду до Харкова – тодішньої столиці України. На деякий час спільною нивою розквіту їх талантів став Харківський театр опери та балету, у якому з 1925 року Анатоль Петрицький працював головним художником, а Михайло Вериківський, протягом 1928- 1935 років – диригентом. У 1928-1932 роках Петрицький створював серію портретів діячів української культури та мистецтва, до якої увійшов і портрет Вериківського. Славнозвісна портретна галерея (письменників: О. Слісаренка, І. Дніпровського, Г. Епіка, І. Сенченка, М. Хвильового, ІО. Яновського, М. Йогансена, І. Микитенка, Ю. Смолича, Я. Первомайського; поетів: М. Семенка, Я. Савченка, М. Терещенка, П. Тичини, В. Сосюри, П. Усенка; митців: В. Кричевського, І. Падалки; акторів: Й. Гірняка, Л. Курбаса, М. Крушельницького, Н. Ужвій, Г. Юри; співака І. Паторжинського; композитора П. Козицького…) була плодом фундаментальної та напруженої праці митця над осмисленням духовного обличчя сучасника (яким шляхетним воно було!). Ця грандіозна (понад 150) серія, виконана для проектованого тоді Літературного музею в Харкові та експонована там у 1932 році, стала безпрецедентним явищем українського культурного відродження кінця 1920-х початку 1930-х років. Певна частина творів цієї оригінальної галереї виконана у графічній техніці (акварель, туш) для альбомного видання. Однак такий альбом не побачив світу.
Подальша історія портретів склалася доволі трагічно. Нещадна доля спіткала не тільки більшість із портретованих – побитий цвіт нації, – але й дорогоцінну галерею їх образів, у якій зафіксована ментальність нації через кращих її представників. Портрети, як і люди, були репресовані (у гротесковій безтурботності образів передчувався майбутній розстріл) – майже увесь циклмтворів був знищений наприкінці 1930-х років. Від галереї залишилися крихти – близько десяти акварельних портретів у Національному художньому музеї України (Київ) та ще два-три у приватних осіб, та ще декілька репродукцій дуже низької якості.
Безнадійно втраченим вважався й портрет Вериківського. В альбомі «Анатоль Петрицький. Портрети сучасників», який був виданий у 1991 році і який є спробою відновити, або, точніше, регенерувати знамениту серію, портрет композитора Вериківського опублікований за фотовідбитком, оскільки «оригінал втрачений».
Насправді ж портрет М. І. Вериківського дивним чином уцілів та зберігся.
У1977 році, разом з іншим твором Петрицького він був придбаний у дружини митця, Лариси Миколаївни Гіммельрейх, і вже тридцять років зберігається у колекції Миколаївського обласного художнього музею ім. В. В. Верещагіна.
Отже, портрет М. І. Вериківського становить не лише мистецьку цінність – він є унікальним документом епохи, що доніс нам один із яскравих образів справжньої еліти української нації.
