Арт-нуво Самокиш-Судковської

20 квітня 1982 року, в день народження видатного ху­дожника мариніста Р.Г. Судковського, відбулося уро­чисте відкриття музею мариністичного живопису його імені. Музей було відкрито на батьківщині художника, в місті Очакові, як відділ Миколаївського обласного художнього музею ім. В.В. Верещагіна. У ньому зібрана найзначніша колекція творів Руфіна Гавриловича.

Вивчаючи біографію Р.Г. Судковського і його сім’ї, співробітни­кам музею вдалося відшукати родичів художника, які проживали в Болгарії, Бельгії, Грузії (Батумі), Канаді і Росії (Москва). Завдя­ки листуванню і зустрічам з ними, вдалося зібрати унікальний матеріал про долю деяких членів сім’ї Судковських, зокрема, про дружину Руфіна Гавриловича О.П. Самокиш-Судковську.

Олена Петрівна Самокиш-Судковська (уроджена Бенард) — художниця, що працювала у живопису та графіці. Але сьогодні в основному вона відома книжковими ілюстраціями.

Здавалося, її відділяє від нас всього сторіччя, проте деякі факти біографії художниці дотепер не встановлено точно.

Народилася Олена Петрівна в Петербурзі у 1863 році. Її батько Петро Петрович Бенард служив військовим інженером у фортеці Свеаборг (Sveaborg — шведською, Suomenlinna — фін­ською; нині один з районів Хельсінкі).

З 26 квітня 1808 року до 12 травня 1918 року у фортеці був розташований російський гарнізон. Разом з військовослуж­бовцями труднощі гарнізонного життя розділяли їх дружини і діти. Поряд з Петром Петровичем знаходилася його дружина, Матильда Іванівна, і четверо їх дітей: дочка Олена і троє синів – Петро, Євген і Володимир.

Дитинство Олена провела у Петербурзі. У восьмилітньому віці її влаштували на навчання в Павловський інститут.

У 1852 році всі жіночі учбові заклади було розділено на 4 розряди, і для кожного з них розроблено учбовий план, який давав освіту дівчатам відповідно до їх майбутнього призначення. Павловський інститут належав до другого (середнього) розряду. У ньому навчалися доньки дворян, почесних громадян і купців.

Серед випускниць Павловського інституту були відомі в май­бутньому письменниці: Лідія Олексіївна Чарська (1875-1937), Єли­завета Миколаївна Кондрашова (1836-1887), Надія Олександрівна Лухманова (1848-1907). Враження від інститутського життя послужили матеріалом для їх майбутніх книг. Про всі подробиці, як безпосередні учасниці подій, захоплено і зворушливо розпові­дали вони про порядки, які панували в Павловському інституті, чому їх там навчали, за що карали, про всі пустощі, радощі і жалі своїх одноліток.

Згодом, ілюструючи ці книги, з тим же співчуттям і любов’ю, Олена Петрівна (вже Самокиш-Судковська) своїми малюнками прагнула передати світ переживань, думок та ідеалів інсти­тутських затворниць. У фондах музею зберігається декілька ілюстрацій О.П. Самокиш-Судковської до дилогії Є.М. Кондрашової «Діти Солнцевих» (Видання О.Ф. Деврієна. СПб. 1899).

Програма навчання була дуже насиченою. І все-таки, у вільний час юні інститутки, із завмиранням серця, читали романи і вірші про кохання, складали їх і самі. Своїм рукописним альбомам вони намагалися надати гарного вигляду. Вишуканими віньєтками, тон­кими і витонченими ілюстраціями славилася Олена Бенард.

Можливо, саме в цей час у юній голівці зародилася мрія ста­ти художницею, оскільки одразу ж після закінчення Павловського інституту вона вступає до школи мистецтв у місті Гельсінг­форсі (Helsingfors — шведською, Helsinki — фінською). Впродовж двох років навчалася Олена Бенард в Гельсінгфорській школі. Крім того, вона брала уроки малювання у чудового художника і педагога, професора Імператорської Академії мистецтв Василя Петровича Верещагіна (1835-1909).

Повернувшись до Петербургу, Олена Петрівна активно включається в художнє життя міста.

26 лютого 1882 року за ініціативою художниці Пелагеї Пе­трівни Куріар і княгині Ганни Олександрівни Імеретінської було організовано благодійне об’єднання світських пані, які захоплю­валися мистецтвом, — Перший Дамський художній гурток. По середах гурток влаштовував збори, на яких проводилися сеанси малювання з натури, концерти і художньо-музичні вечори. Крім щорічного внеску в 10 рублів, члени гуртка повинні були пода­рувати один предмет, створений власноруч. Природно, Олена Петрівна стає дійсним членом об’єднання, знайомиться з ба­гатьма художниками, відвідує виставки.

У березні 1882 року Товариство виставок художніх творів представляло роботи молодих художників — Р.Г. Судковського і Ю.Ю. Клевера у стінах Академії мистецтв. На цій виставці і відбулося знайомство Р.Г. Судковського з О.П. Бенард. Руфін Гаврилович став часто приїжджати на дачу сімейства Бенардів. Дача розташовувалася в районі фінського селиша Кямяря (Kamara) Виборзької губернії. Безліч фотографій і малюнків ху­дожниці, що зберігаються у фондах музею, відображають пере­бування на дачі сімейства Бенардів. З цією дачею пов’язані як найщасливіші, так і трагічні події в житті Олени Петрівни.

Живописні околиці цих місць надихнули Судковського на створення цілої серії балтійських етюдів: «На Фінській затоці», «Дача у фінських шхерах», «Маяк Грагаро. Фінляндія», «Брижі на Фінській затоці», «Ліс у Фінляндії», «Вид біля Виборга», «Фінські шхери», «Етюд біля міста Виборга» та ін.

Вони були молоді, щасливі, сповнені творчих задумів. Тут же, на дачі, Руфін Гаврилович зробив Олені Петрівні пропозицію стати його дружиною. У 1883 році вони одружилися.

Малюнки Олени Петрівни, як фотографії сімейного альбому, розповідають про цей період їх подружнього життя.

Особливо красномовна акварель «Перший рік після весілля». На ньому зображена жінка, шо сидить на лавці і займається шиттям. Вона готується до народження дитини.

У лютому 1884 року у Олени Петрівни народилася дочка Маргарита. У сім’ї її називали Маргусею. У фондах музею зберігаються декілька дитячих портретів Маргарити: «Маргуся в бі­лому», «Портрет дочки», «Дитина біля моря», «Голівка маленької дівчинки». Маргариті ледве виповнився рік, коли 4 (17) лютого 1885 року її батько Руфін Гаврилович Судковський помер.

Спільно з друзями Р.Г. Судковського чимало сил віддала Олена Пе­трівна організації посмертної виставки його робіт в Петербурзь­кій Академії мистецтв, а надалі провела ще ряд виставок в Одесі, Миколаєві, Петербурзі. У 1887 р. за проектом Олени Петрівни в Очакові, на могилі Руфіна Гавриловича, було встановлено пам’ятник, а коли в 1897 році у С.-Петербурзі було видано альбом Ф.І. Булгакова із серії «Російський живопис», присвячений творчості академіка Р.Г. Судковського, до якого увійшли картини і етюди художника, Олена Петрівна взяла участь у його художньому оздобленні, — ти­тульний лист альбому виконано за її малюнком.

Після всього пережитого Олена Петрівна вирішує продов­жити свою художню освіту, і з цією метою, восени 1885 року, їде до Франції. Там вона бере уроки у приватній академії Жюля Бастьєн-Лепажа. До періоду перебування у Франції належать акварельні малюнки «У Ніцці», «У кав’ярні», «У кімнаті. Париж».

У цей же мас до Парижу, з метою удосконалення своєї ху­дожньої майстерності, до студії відомого баталіста Едуарда Детайля, прибуває пансіонер Академії мистецтв Микола Семе­нович Самокиш (1860-1944). Молоді люди знайомляться. Їх першу зустріч описав Микола Безхутрій у своїй книзі «Народжений вдруге» (Київ. «Веселка». 1971).

От як характеризує він зовнішність Олени Судковської: «…молода, красива шатенка з тонкими привабливими рисами обличчя. На ній була сукня, пошита зі смаком, яка вигідно облягала її струнку, виразну фігуру».

Молоді люди подружилися. Незабаром дружні відносини змінило серйозне почуття, і в 1889 році вони одружилися. У шлюбі Олена Петрівна прийняла подвійне прізвище — Самокиш-Судковська.

Після повернення до Петербургу молода пара одержує запро­шення одного з найбільших видавців Росії — Адольфа Федоро­вича Маркса (1838-1904) — до співпраці в художньому оздобленні його улюбленого дітища, журналу «Нива». Їх спільна робота про­довжувалася аж до смерті видавця.

Олена Петрівна дуже багато малювала для «Ниви», зокрема оформляла різдвяні і пасхальні номери журналу, робила малюнки кольорових календарів, що випускалися «Нивою» як новорічний додаток. У колекції музею зберігаються нариси і ескізи таких календарів.

Починаючи з 1891 року, як безкоштовний додаток до журна­лу, видавалися ілюстровані зібрання творів відомих російських та іноземних авторів (як правило, класиків). Роботу художни­ці над ілюстраціями титульних листів до віршованого твору Г.Е. Лессінга «Натан Мудрий» і повного зібрання творів І.С. Тургенєва можна простежити за ескізами, що зберігаються в музейній колекції.

Публікувала вона малюнки і в інших ілюстрованих виданнях, малювала плакати, афіші, театральні програмки, виконувала видавничу і промислову рекламу. Роботи її публікувалися на листівках Товариства святої Євгенії (відомої і під назвою «Ви­давництво Червоного Хреста», яке в Росії стало випускати перші поштові картки).

Військовий лікар і мандрівник Олександр Васильович Єлисєєв (1859-1895) у 1895 р. опублікував зібрані під час своїх подорожей численні антропологічні і етнографічні відомості в чотиритом­нику «По белу свету. Очерки и картины из путешествий по трём частям Старого Света» (видання П.П. Сойкіна). Сканди­навська тема була близькою Олені Петрівні. Добре знаючи епос, історію і географію краю, вона береться за ілюстрування друго­го тому, присвяченого подорожі по Швеції, Норвегії і Фінляндії. У зібранні музею зберігаються два малюнки для цього видання: «Вейнемейнен» і «Стародавні скандинави».

У 1896 році була випущена «Коронаційна збірка», ілюстрації до якої були виконані Оленою Петрівною, М.С. Самокишем і С.І. Ва­сильківським (1854-1917). За малюнки до цієї збірки Олена Петрів­на одержала Високу нагороду і медаль на блакитній стрічці.

Треба відзначити, шо під час перебування О.П. Судковської і М.С. Самокиша у Франції, відбулося їх знайомство з живопис­цем, декоратором, засновником і майстром театральної рекламної афіші в стилі модерну — Альфонсом Мухою (Alphonse Maria Mucha) (1860-1939), який приїжджав до Парижу для завер­шення своєї освіти в художньому училищі Р. Жюльєна.

Захоплення творчістю А. Мухи позначилося на власному стилі художниці: вона часто використовувала різноманітні орнаментальні бордюри і віньєтки, химерні і розкішні гірлянди.

Стиль Арт Нуво (Art Nouveau) відчувається не тільки в рекламній продукції Олени Петрівни, але і в начерках і ескі­зах ілюстрацій до роману О.С. Пушкіна «Євгеній Онєгін». За своїм задумом їх можна назвати театрально-постановочними. Малюнки художниці пронизані сентиментальним, романтично-ідеалістичним настроєм. У них виявилася авторська інтер­претація пушкінського твору, особисте розуміння тексту і образного ряду. Сторінки роману прикрашено заставками, віньєтками, рамками, шо містять у собі різні символічні деталі алегорії мистецтва, любові і смерті.

Безсмертний твір О.С. Пушкіна з ілюстраціями Самокиш-Судковської у 1899 році як літературний додаток до журналу «Нива» (N 37) вперше опублікувало видавництво А.Ф. Маркса (С.-Петербург). А в 1908 році «купіллю санкт-петербурзької школи книжкової графіки» — видавничою фірмою «Р. Голике і Л. Вильборг», що одержала звання «Постачальників Двору Його Імператорської Величності», роман було випущено окремою, чу­дово оформленою книгою.

Не дивлячись на те, що малюнки Олени Петрівни піддавалися докорам у нарочитій красивості, книга користувалася величез­ним успіхом. Вона видавалася чотири рази (1908, 1911, 1916, 1918), стаючи від видання до видання все розкішніше. Найкрасивіший і найбільш витонченіший її варіант вийшов у важкий час між революціями і агресії більшовицької Росії. Видання було віддруковане на високоякісному папері верже в кращих традиціях друкарні. (Гравірований титульний лист роботи видатного художника-графіка, літографа А.Н. Лео (1868-1942), який був головним ху­дожником видавництва).

Роботи її публікувалися у різних столичних журналах, проте робота з видавництвом А.Ф. Маркса не припинялася:

• у 1901 році друкарня випускає ілюстроване видання «Мерт­вих душ» М.В. Гоголя. Серед ілюстраторів поеми — Олена Пет­рівна і Микола Семенович Самокиш;
• у 1902 році А.Ф. Маркс видає поему-казку П.П. Єршова (1815-1869) «Коник-Горбоконик» з 47 ілюстраціями О.П. Самокиш-Судковської;
• у 1903 році на прохання передплатників повторно вида­ється повне зібрання творів М.С. Лєскова. Журнал «Нива» пові­домляє про це читачів, та на сторінці 732 публікує ілюстрацію Олени Петрівни до повісті М.С. Лєскова «Гора»;
• у 1904 році видавництво публікує бібліографічний нарис А.Ф. Коні «Федір Петрович Гааз» (3-є видання) з ілюстраціями Олени Петрівни.

За завданням «Ниви» у травні 1904 року Микола Семенович Самокиш їде на фронт російсько-японської війни і працює там як художник-кореспондент до кінця 1904 року. Разом із чолові­ком побувала на російсько-японському фронті, поблизу Порт- Артура, і Олена Петрівна.

Журнал «Нива» N14 від 03.04.1904 на сторінці 269 вмішує малюнок М.С. Самокиша «Бій під Чондчжю 15-го березня», а на сторінці 274 – малюнок Олени Петрівни «Друга спроба японців загородити вихід із Порт-Артура за допомогою 4 брандерів у ніч з 13-го на 14-е березня». Подружжя створює цілу серію за­мальовок. До того періоду належить малюнок Олени Петрівни «Японський зброяр».

Результатом поїздки на фронт став альбом М.С. Самокиша «Война 1904-1905. Из дневника художника». Окрім альбому ма­люнків з фронтовими враженнями, ним були створені картини на тему війни 1904-1905 рр.

Олена Петрівна прожила складне життя. Знегоди і нещастя революцій і агресії більшовицької Росії не обійшли її стороною, вони позначилися на фізичному і душевному стані художниці в останні роки її життя.

М.С. Самокиш викладав у Академії мистецтв до 1918 року. Коли Раднарком РРФСР скасував стару Академію і створив на її базі Державні вільні художні майстерні, викладав і на цих курсах до свого від’їзду до Криму для лікування ревматизму, що загострився. З весни 1918 до кінця 1921 року М.С. Самокиш жив у Євпаторії, а потім переїхав до Сімферополя, де створив власну художню студію.

Олена Петрівна ж не могла і не хотіла приймати те, шо від­бувалося. Тієї країни, в якій досить вдало складалася її художня кар’єра, вже не було. Вона приймає рішення разом з сім’єю дочки виїхати з Росії. Проте раптова смерть чоловіка дочки — Во­лодимира Володимировича Лагранжа – порушує її плани. Сім’я оселяється в Алупці.

Маргарита, яка успадковувала від своїх батьків художній та­лант, заробляла на життя малюванням. Олена Петрівна зайня­лася викладацькою діяльністю — уроками малювання в гімназії. У колекції музею зберігаються конспекти її уроків, передані разом із сімейними фотографіями в 1981 році онукою художниці Любов’ю Володимирівною Лагранж (1917-1983).

У 1920 році, після проголошення незалежності Фінляндії (31 грудня 1917 р.) і початку агресії  більшовиків, яка настала у січні 1918 року, у Виборзькій губернії встановився відносний спокій. Олена Петрівна робить марні спроби відновити права на дачну ділянку батьків. Вона їде до Виборгу для укладення контракту на орен­ду землі. Ослаблене ревматизмом і знегодами останніх років, здоров’я художниці не витримує. У 1924 році Олени Петрівни не стало.

У 1984 році правнук Руфіна Гавриловича і Олени Петрівни Судковських — Володимир Руфінович Лагранж подарував му­зею 178 творів (акварелі та малюнки) дружини Р.Г. Судковського Олени Петрівни Самокиш-Судковської. А на 10-річний ювілей музею — ще 13. Таким чином, колекція робіт художниці складає 191 одиницю зберігання.

Ці твори не претендують на демонстрацію всьо­го творчого шляху художниці, проте вони є першою спробою вивчення і систематизації музейних робіт яскравого і незаслужено за­бутого майстра кінця XIX — початку XX ст.